Марія Оранта

                  Александр Авагян

Дика темрява морочить листопад,
Затопила жовте золото землі.
Сиве срібло
          розтіклося і зійшло,
Синім сяйвом
          спалахнув і згас Дніпро.

Розірвала морок ранкова зоря —
Запалила на соборах куполи,
Гнівне сонце у стрільчатеє вікно
Буйний струмінь — промінь
         в браму протягло.
Запалило, засвітило, розбіглось
         полум'я то чистим,
                   золотим вогнем...
         І раптом — очі...

Дивнії очі крізь тисячиріччя
           затурбовано глянули зверху,
Розкриті долоні і між ними — очі...
Очі тривожні
         тануть у серці,
Ллється у серце
          кохання... без краю.
Дарує кохання Марія Оранта.

...................................

Розлітались вранці
                 сизі соколи,
Рознесли
       вогонь по краплі
                      на крилах.
Так і я,
     в яких краях,
               в якій землі,
Де б не був
          твоє кохання ніс,
                         як птах.
Пили коні
       води Немана — ріки,
Все цвіло,
        дурман
             жахливо-чарівний.
Заморочила чаклунка лісова -
Незнайомая весна...
              на чужині.
Захопила, закрутила, розплескала
                              з серця кохання.
Пустеє серце...
Пусте серце - серце без кохання,
Наче живе,
         але як мертве.
Загублене листя — люди без кохання.
Але стечуть води
             в сонячнім місті,
Ріднім краї,
           святій Софії:
Дарує кохання всім Марія Оранта!